Лариса Мудрак і Віталій Шевченко – про проблеми і перспективи кампанії із створення суспільного мовлення.
Старт процесу створення суспільного мовлення в Україні за останні два роки оголошувався двічі. Вперше - 15 березня 2007 року, коли було підписано декларацію про співпрацю Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, Державного комітету телебачення і радіомовлення, Національної комісії з питань утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі і Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації. Вдруге - 21 лютого 2008 року, коли Президент України видав Указ про створення суспільного мовлення. На виконання цього Указу Кабінет Міністрів розробив проект Концепції створення системи суспільного телебачення і радіомовлення в Україні. У встановлені в документі строки суспільного мовлення не створили, але, розпочали бодай щось робити в цьому напрямку. І ось 13 березня 2009 року пролунав третій дзвінок: Верховна Рада зареєструвала законопроект Андрія Шевченка, який передбачає створення системи суспільного мовлення на базі всіх державних телерадіоорганізацій.
«Телекритика» звернулась до ключових учасників процесу підготовки до створення суспільного мовлення із низкою запитань. У першій частині були опубліковані відповіді заступника голови Державного комітету телебачення і радіомовлення Олександра Курдіновича, голови Національної комісії з питань утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі при Президентові України Тараса Петріва та медіаексперта Андрія Масальського (останній є співробітником Секретаріату Президента України, проте, за його власними словами, висловлював свою позицію, а не позицію цього органу). Друга частина - відповіді Віталія Шевченка (зараз - члена Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, проте на час інтерв'ю він ще обіймав посаду голови цього органу) та Лариси Мудрак, керівника Головної служби інформаційної політики Секретаріату Президента України.
- Нині спостерігається певне пожвавлення навколо суспільного мовлення. З чим це, на вашу думку, пов'язано?
Лариса Мудрак: Це пов'язано з необхідністю подання Кабміном на розгляд РНБОУ концепції системи Суспільного телебачення і радіомовлення України. Засідання з питань безпеки в інформаційній сфері, де розглядатиметься питання створення суспільного мовлення, планується на травень 2009-го року.
Віталій Шевченко: З розпачем чи з безвихіддю. Як говорилося в колись популярному анекдоті (коли двоє кумів засиділися на вокзалі за пивом і доганяли поїзд, а потім гамселили один одного, коли попадали на шпалах), «а що ж робити?». Досвід минулих майже півтора десятка років свідчить, що завжди знаходилися ті, хто брався за цю справу всерйоз, але нині, на мій погляд, об'єктивних умов для колективної й системної націленості на результат немає. Усі лише в процесі...
- У яких органах влади, підрозділах нині ведеться робота зі створення суспільного мовлення? Чи є конкретний центр, у якому приймаються рішення та координується робота?
Лариса Мудрак: Згідно з Указом Президента, центром із прийняття остаточного політичного рішення є РНБОУ. Задіяно Секретаріат Президента, Кабінет Міністрів, зокрема Держтелерадіо, меншою мірою Верховну Раду.
Віталій Шевченко: Періодично - в Національній раді, в Кабміні у віце-прем'єра Івана Васюника, в Держкомтелерадіо (коли триває чергова «накрутка»). Видимість роботи спостерігається ще в кількох державних установах та організаціях. Але знову-таки постає питання, яка мета переслідується. Досі, переконаний, все діється за принципом: хоч і не наздоженемо, та не замерзнемо.
- Як ви оцінюєте внесок Кабміну, Президента (його Секретаріату), інших органів влади у процес створення суспільного мовлення в останні роки?
Лариса Мудрак: Перш за все, потрібно з'ясувати, який запит у суспільства на створення суспільного мовлення. А внесок уряду можна оцінити, згадавши термін, визначний Указом Президента для подання концепції, - вересень 2008 року. Нині - квітень 2009-го, однак у природі немає ані концепції, ані суспільного мовлення. Діяльність інших органів влади об'єктивно гальмується через відсутність узгоджених концептуальних рішень.
Віталій Шевченко: Нижче задовільного. Але спершу доцільно було би з'ясувати, хто, чого й від кого чекав, бо процес створення в Україні системи Суспільного телерадіомовлення давно нагадує колективні зусилля Лебедя, Рака і Щуки. Як на мене, найбільше міг би зробити парламент, оскільки ніщо не завадило йому, не чекаючи сигналів із вершин інших гілок влади, брати на озброєння вже старий, розкритикований уздовж і впоперек чинний Закон «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення в Україні» і «запускати» це мовлення, роблячи процес його створення незворотнім. Названий закон відкриває для цього благодатні можливості.
Взагалі ж, за всі роки був лише один нетривалий проміжок часу, коли державні установи результативно працювали на створення системи Суспільного мовлення: маю на увазі робочу групу Національної комісії з питань свободи слова та розвитку інформаційної галузі, Національної ради, Держкомтелерадіо та парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації, яка була активною на межі 2006-2007 років. Причому, ці установи тоді самоорганізувалися, адже ніяких ані указів, ані розпоряджень щодо створення такої групи не було. Але розклади у владі змінилися, і все тоді розсипалося...
- Як ви оцінюєте перенесення після минулорічного Указу Президента про створення суспільного мовлення «центру ваги» в цьому процесі до Кабміну? Чи було це правильним і продуктивним рішенням?
Лариса Мудрак: Згідно з Конституцію України, Кабмін відповідає за здійснення державної інформаційної політики. Тож саме його повноваженнями є підготовка та впровадження в Україні системи суспільного мовлення.
Віталій Шевченко: : Нормально, адже Президенту більше не було куди переносити той «центр». Тож щодо правильності цього рішення - тут усе гаразд. До речі, це перший випадок, коли створенням Суспільного мовлення почала займатися виконавча влада - найменше з-поміж усіх влад (що природно) зацікавлена в цьому. Треба було спробувати й таке.
А от чи могло це рішення бути продуктивним? Звісно ж, ні. Цей «центр ваги» роздушить сьогодні будь-який центр влади, який захотів би взяти на себе ношу Суспільного мовлення.
- Чому, на вашу думку, в цьому процесі не беруть участі громадські організації, які відігравали в ньому ключову роль кілька років тому?
Лариса Мудрак: Відповідь криється в аналізі активності як громадських організацій, так і влади в цьому питанні. Президент України своїм Указом від 21 лютого 2008 року доручив уряду утворити робочу групу з вироблення концепції системи Суспільного телебачення і радіомовлення і, зокрема, залучити до участі в ній представників творчих спілок та громадських об'єднань. Чи було використано їхній потенціал - запитання, на яке має дати відповідь уряд.
Віталій Шевченко: Одразу заперечу: кілька років тому громадські організації відіграли не «ключову», а могильницьку роль. На моє категоричне переконання, саме вони завели медійну громаду в глухий кут.
Після Майдану суспільство мало феноменальний шанс не лише суспільне мовлення «запустити», а й швидко реформувати всю галузь, включно з роздержавленням ЗМІ (хоча саме створення Суспільного мовлення й мало би стати ключовим моментом роздержавлення). Тоді при владі не було жодного впливового чиновника, котрий би заперечував нагальну потребу в суспільному мовленні. Але були чиновники, які не заперечували на словах, а протидіяли, вдало використовуючи протиріччя в концепціях та підходах.
Саме цим чиновникам і «допомогли» громадські організації, затіявши кількамісячні обговорення, диспути, роботу «цільових» груп тощо. Громадськість майстерно «розвели». Так було «випущено пар» і втрачено час. Мудрі чиновники не заперечували ідеї створення системи суспільного мовлення, що було тоді вкрай непопулярно, а вдало зіграли на суперечностях, яких під час активних громадських дебатів з'являлося більше й більше.
Громадські організації беруться за якусь справу, якщо це цікаво, привабливо для грантодавців, очікується реальний результат. Нині таких передумов немає, тому вони залишаються осторонь.
- За неофіційною, але ніким не спростованою інформацією створенню суспільного мовлення у 2005 році завадила відсутність політичної волі у перших осіб держави. Чи є тепер така політична воля у Президента, прем'єра і голови Верховної Ради?
Лариса Мудрак: Президент неодноразово заявляв про важливість запровадження в Україні суспільного мовлення і про свою готовність сприяти цьому процесу. Відповідний Указ є найкращим підтвердженням щирості його позиції. Його політика на сьогодні не змінилася.
Віталій Шевченко: Немає. Як на мене, добре, що перші особи країни й не беруться нині за цю справу, бо це ще більше скомпрометувало її. Адже нині будь-яке спірне або соціально важливе питання, якщо його починають розглядати, мимоволі перетворюється на камінь спотикання і сповна використовується у війні влад.
- Чи є, на вашу думку, шанси на позитивне голосування за створення суспільного мовлення у Верховній Раді і на те, що закон не буде ветовано Президентом?
Лариса Мудрак: Для початку політичні сили в парламенті мають усвідомити важливість суспільного мовлення для розвитку країни. На сьогодні у Верховної Раді України абсолютно інші політичні пріоритети, до яких не входить необхідність запровадження суспільного телебачення і радіо. Натомість Президент, безумовно, підпише відповідний закон за умови його підготовки на належному рівні та з урахуванням президентських пропозицій.
Віталій Шевченко: Через нашу Верховну Раду можна «провести» будь-що. Якщо не домовившись заздалегідь, то скориставшись слушним моментом. Але не треба захоплюватися створенням нових законів та концепцій, що призводить до нового самопоїдання ініціаторів. Категорично наполягаю, що нині чинної законодавчої бази достатньо для того, щоб ухвалити потрібні рішення й зрушити справу з мертвої точки. Була б воля...
А чи підпише відповідний закон Президент? Це залежить від того, що саме буде прийнято в парламенті. Якщо адекватну річ, а не продукт чиєїсь випадкової законотворчої активності, - підпише обов'язково.
- Які політичні сили із присутніх нині у ВР, за вашими прогнозами, голосуватимуть за, які - проти?
Лариса Мудрак: Ті, які зможуть піднятися над корпоративними бізнесовими та політичними інтересами і відчують державні й суспільні інтереси.
Віталій Шевченко: Усі без винятку потенційно здатні голосувати «за». Знову ж таки, залежатиме від того, що саме їм пропонуватиметься і в якій «обгортці».
- Як ви оцінюєте законопроект Андрія Шевченка? Чи потребує він змін і доповнень? Якщо так, то яких?
Лариса Мудрак:Як один із багатьох проектів, які поки що не дали реального результату.
Віталій Шевченко: Може бути. Не у змінах же річ. Досвід минулих років показав, що темп утрачається там, де починають щось «доопрацьовувати». Законопроект слід негайно приймати.
- Чи розглядаються нині ще якісь концепції створення суспільного мовлення, крім урядової?
Лариса Мудрак: Наразі є три робочі концепції, запропоновані експертами урядової робочої групи. З них треба визначити найбільш оптимальну, яка враховує всі аспекти можливості створення системи суспільного мовлення в Україні.
Віталій Шевченко: Так, звісно. Наприклад, кілька тижнів тому Національна рада розробила проект закону, націленого на створення системи суспільного мовлення, і запропонувала його Президентові як суб'єкту законодавчої ініціативи. Але, наголошую, цей велосипед уже давно винайдено, і проблема впирається не в товар, а в «покупця». Можна було би прийняти навіть проект закону «Про створення системи суспільного телебачення і радіомовлення», за якого більше десяти років тому вже голосувала Верховна Рада, але не спромоглася потім подолати президентське вето.
- З 2005 року головними каменями спотикання для учасників процесу створення суспільного мовлення були: 1) створення його «з нуля», на базі НТКУ чи інших державних телекомпаній; 2) спосіб формування Наглядової (громадської) ради; 3) спосіб фінансування (зокрема й наявність в ефірі суспільного каналу реклами); 4) форма власності - держпідприємство, госпрозрахункове підприємство або зовсім нова форма, внесена в Конституцію. Які підходи до вирішення цих проблемних питань, на вашу думку, реалістичні? Чи можливий компроміс? Дайте, будь ласка, свій «рецепт» стосовно кожного з цих чотирьох пунктів.
Лариса Мудрак: 1. Суспільне мовлення можна створити тільки на базі НТКУ та НРКУ. Інші варіанти - нереальні за нинішніх умов. 2. Президент і Верховна Рада мають отримати право на формування рівного представництва у Наглядовій раді з урахуванням визначених критеріїв щодо кадрової політики. 3. Без бюджетного фінансування суспільного мовлення в Україні не буде. Після перехідного періоду державне фінансування має бути заміщене іншими формами - абонплатою чи спеціальним податком.
Віталій Шевченко: Якщо серйозно, то реальна проблема - з визначенням способу фінансування; почасти - з констатацією форми власності та побічних нюансів. А перші дві з названих проблем - то й не проблеми, а радше привід для «розігріву» учасників чергових круглих столів та для «розминки» практиків.
- Який досвід попередніх років у галузі створення суспільного мовлення видається вам цінним?
Лариса Мудрак: Цінним є весь досвід. Але вже час його конвертувати у відчутні, реалістичні результати.
Віталій Шевченко: Усвідомлення того, що залучення до цієї роботи більше 8-10 людей щоразу призводитиме до провалу чергової ініціативи. І ще до того, що в інтересах справи треба стримувати законотворчу сверблячку. Чинних документів та підготовлених законопроектів досить, щоби від слів перейти до діла.
- Чи є, на вашу думку, сьогодні в суспільства актуалізована (усвідомлена) потреба у суспільному мовнику?
Лариса Мудрак: Щоб мати потребу, варто розуміти, що отримаєш у результаті. Тому питання в іншому: чи справді суспільство хоча б на 50% розуміє відмінність приватного, державного та суспільного телебачення? Чи виконали ЗМІ функцію роз'яснення? Чи пояснила влада чітко свою позицію? Нині можна лише констатувати, що суспільна потреба може з'явитися за спільного бажання громади, гілок влади, політичних еліт і телевізійних професіоналів.
Віталій Шевченко: Суспільство зневірилося й заплуталося. Розумні люди давно помітили, що дурниць можна наробити один раз - щоби відносно безболісно їх подолати. Суспільному мовленню в Україні «поталанило» вже тричі: спершу довго долалися наслідки спроб реалізації проекту «Гурт» (12-13 років тому), потім один хвацький чиновник запустив в обіг причинну ідею одночасного існування і державного, й суспільного мовлення, що кілька років дезорієнтовувала громадськість. А потім влада присяглася запровадити це суспільне мовлення й «прокололася». Яких «усвідомлень» після всього цього чекати від суспільства?
Щодо незмінної актуальності - жодного сумніву. Інакше навіщо нам було б дискутувати про це знову?
Источник: Телекритика
|
