Навигация

Авторские и переводные статьи

Пресс-релизы

Регистрация на сайте


Опрос
Какие телеканалы вы смотрите чаще?



Популярные статьи
  • Бесплатный роуминг в Европе от украинских мобильных операторов





  • Чи потрібен правовий захист приватності в еру інтернету?


    4 мая 2011 | Новости / Интернет | Добавил: Елена Ленова
    Без визнання цього факту нам бракуватиме контексту, щоби вирішити, чи потрібен нам правовий захист приватності в еру інтернету. І якщо так, то в якій формі.

    Розширюються практичні можливості поширення приватної інформації

    У врегульованому медійному середовищі ХХ століття існували практичні обмеження, які не завжди дозволяли пресі писати про приватне життя людей. Наприклад, друковані ЗМІ мали дуже обмежений доступ до певних матеріалів: фотографій, відео, телефонних розмов. Були чіткі правила – що можна, а чого не можна пускати до друку. Не було можливості оприлюднювати відео чи аудіо. ЗМІ могли лише друкувати те, що вміщалося між першою та останньою шпальтами.

    Тепер більшості цих обмежень не існує. Нові ЗМІ мають доступ до величезної кількості матеріалів. Репортер може, не порушуючи закону, знайти особисту інформацію, оприлюднену в інтернеті, або завантажити аудіо/відео з відкритих ресурсів. Репортер може так само отримати незаконний доступ до приватних матеріалів, відеозаписів або записів телефонних розмов. Онлайн-видання мають змогу оприлюднити ці матеріали на власний розсуд: у вигляді тексту, аудіо чи зображення. Врешті, будь-хто може викласти цю інформацію в блозі, соціальній мережі, твітері або Вікіпедії.

    Зникнення практичних обмежень означає: якщо ми хочемо захистити приватне життя або зберегти особистий простір, ці часткові заборони слід замінити чимось іншим. Краще, якщо це будуть культурні обмеження. Іншими словами: люди повинні визнавати і поважати межу між суспільним і особистим.

    Проте ЗМІ заробляють на усуненні цієї межі. Іноді вони роблять це дотримуючись закону – розкриваючи сюжети, що становлять справжній інтерес для суспільства. Іноді ЗМІ порушують закон – коли зламують голосову пошту, вишукуючи плітки, або коли вдираються в особисті облікові записи, щоби дізнатися про можливі футбольні трансфери.

    Там, де не допомагають культурні обмеження, люди знайшли легальний спосіб, що базується на Європейській конвенції з прав людини. Ці люди, по суті, кажуть: «Ось тут починається моє особисте життя і закінчується ваше право на публікацію». Природно, що люди намагатимуться скористатися цим обмеженням, і так само природно, що журналісти запитають себе – де повинна бути ця межа, і переступлять її, якщо вона порушуватиме право на вільний доступ до інформації. Втім, абсурдно не визнавати, як це роблять деякі видання, напруженості у відносинах між пресою та героями її сюжетів.

    Секс і замкнуте коло суперечок

    Тема сексу являє собою фронтову лінію боїв за законний захист приватності. Секс продають. Секс двох знаменитостей продають ще успішніше. Тому сама думка, що інтимне життя відомих людей залишиться закритим для преси, загрожує існуванню таблоїдів. Це знищить успішну бізнес-модель, яку вони будували протягом останніх десятиліть.

    Таблоїди не приховують своїх поглядів щодо закону про приватність. Пол Дакр, головний редактор Daily Mail, досить чітко висловився щодо цього у своєму зверненні до Об’єднання редакторів у 2008 році: «Погляньте на ситуацію з іншого боку: якщо газети з масовими тиражами, які також приділяють багато уваги звітуванню та аналізу державних справ, не зможуть вільно писати про скандали, я сумніваюся, що вони збережуть свій тираж з очевидними тривожними наслідками для демократії».

    Прямолінійність Дакра викликає довіру і побоювання. Але загалом позиція преси з цього приводу досить стримана. Замість цього ЗМІ висловлюють невдоволення тим, що обмеження приватності є «легальним способом приховувати свої помилки від громадськості» і що цей закон використовують, щоби «зберегти в таємниці брудні секрети зірок» (особливо телезірок). Аудиторія щодня захищає інтереси Daily Mail і має право знати про ці секрети.

    (Нажаль, на цій сторінці не стачить місця, щоб розповісти про лицемірство цього видання та деяких інших газет, коли вони розповідають про «право читачів знати», при цьому щоразу забуваючи право читачів знати про такі важливі для суспільства речі, як прослуховування телефонів.)

    Фундаментальні питання, на які треба знайти відповіді

    Більшість із нас заперечувала б проти ідеї так званої комерційної угоди Фауста. Припущення, що деяким виданням було б надано свободу як завгодно втручатися в особисте життя людей, щоби й надалі мати комерційний успіх, викликало б обурення у більшості.

    Але існують деякі двозначні питання щодо недоторканності особистого життя, які вимагають детального обговорення. Перше, і найбільш важливе з них – чи потрібен нам офіційний закон щодо захисту приватності? Якщо погодитися, що такий закон потрібен (про це свідчить дослідження Стівена Віттла Privacy, probity and the public interest («Приватність, чесність і суспільний інтерес»), слід знайти відповідь на такі запитання:

    Де межа, що окреслює приватне життя?
    Які винятки треба зробити? (В яких випадках обмеження втручання в приватне життя захищають комерційні інтереси, як у випадку зі скандалом навколо футболіста Джоном Террі?)
    Як ми можемо захистити право людей на інформацію?
    Як ми можемо запобігти експлуатації цього закону багатими можновладцями?
    Як ми можемо забезпечити рівний доступ до правого захисту приватного життя?

    Ці питання слід чесно і відкрито обговорити на парламентських дебатах, або, що навіть краще, на зборах спеціального Комітету.

    Преса має бути обережною, відкриваючи скриньку Пандори парламентських дебатів із надто великим завзяттям. Парламент видає закони. Якщо Палата общин і Палата лордів визнають необхідність захисту приватності, це може призвести до появи законопроекту. Врешті, цей законопроект може спричинити появу ще більшої кількості обмежень, ніж Європейська конвенція прав людини.

    Чи приречене приватне життя?

    Незважаючи на те, що кажуть суди чи парламент, малоймовірно, щоб обмеження втручання в особисте життя могло бути ефективним в епоху інтернету. Це іронія сьогоднішнього глуму преси над приватністю. Збільшення кількості випадків порушення межі пристойності – це свідчення не сили ЗМІ, а їхнього безсилля. В цьому є якась абсурдність, у законі «проти слова» (contra mundum), і газетярі розуміють це.

    Вони мають повне право публікувати все, що хочуть, якщо в нас вистачає терпіння читати, про знаменитість X та знаменитість Y. Девід Ааронович минулого тижня написав в The Times: «За 15 хвилин пошуків у гуглі я знайшов можливих порушників приватності життя зірок. Я з’ясував, що інформацію про одного актора (про якого натяками писали у британському виданні Private Eye) було отримано через фан-сайт футбольного клубу. Ім’я футбольного гравця-інформатора я виявив через джерела, які не маю права розголошувати».

    Проте актуальною залишається потреба у відкритих дебатах із цієї теми. І якщо ЗМІ щиро дбають про право людей на інформацію, їм слід припинити обурюватися бажанню людей приховати ті чи інші аспекти свого життя. І якщо вони погоджується з цим, то мають дійти згоди і щодо межі цієї приватності.

    Источник: osvita.mediasapiens.kiev.ua
    Комментарии (0) | Распечатать | | Добавить в закладки:  

    Другие новости по теме:


     



    Телепрограммы для газет и сайтов.
    25-ть лет стабильной работы: телепрограммы, анонсы, сканворды, кроссворды, головоломки, гороскопы, подборки новостей и другие дополнительные материалы. Качественная работа с 1997 года. Разумная цена.

    Форум

    Фоторепортажи

    Авторская музыка

    Погода

    Афиша

    Кастинги и контакты ТВ шоу

    On-line TV

    Партнеры

    Друзья

    Реклама

    Статистика
    Главная страница  |  Регистрация  |  Добавить новость Copyright © 2002-2012 Все о ТВ и телекоммуникациях. Все права защищены.