Сильвіо Берлусконі просто фантастична персона в італійській політиці. Адже сьогодні він не просто прем’єр-міністр Італії. Він по суті одночасно й імператор італійського телебачення. І хоча після нинішнього сплеску світової кризи багатство Берлусконі, за оцінками, може зменшитися, десь на 2,5 мільярди доларів, криза водночас допомагає йому консолідувати владу в країні, взяти до своїх рук те, чого гроші не можуть купити.
Отже, Сильвіо Берлусконі, який у травні 2008 року почав свій четвертий термін перебування на посту прем’єр-міністра Італії, як і раніше залишається одним із ста найбагатших людей планети. Він мільярдер, чия бізнес-імперія поширюється на три країни і включає сім національних телевізійних мереж, провідні видавничі компанії, великі банки, телестудії та футбольний клуб «Мілан», що перебуває у топ-лізі італійського футболу.
Берлусконі – особа виняткова серед світових державних лідерів. Після закінчення юридичного факультету Міланського університету він зайнявся будівельних бізнесом, що став основною сферою його діяльності на 15 років. Уже від того часу діяльність Берлусконі ставала туманною, оповитою таємницею. Італійські правоохоронні органи так і не змогли довести протизаконність фінансових операцій, за допомогою яких прем’єр-міністр зробив такий величезний капітал. Проте багато магнатів Італії, в тому числі і сімейство Аньєллі, власник Fiat, досі не вітаються з ним.
Початком створення медійної імперії Берлусконі став 1978 рік. Одразу ж після заснування компанії Fininvest Holding Company меткий італієць заснував першу національну комерційну телевізійну мережу Canale 5, а потім з’явилися ще два канали – Italia 1 і Retequatro. У подальшому володіння італійського олігарха почали зростати з космічною швидкістю: видавничі будинки Il Giornale і Mondadori, журнал Sorrisi e Calzoni TV. Але амбітному Берлусконі стало затісно на теренах Італії, й він почав розширювати мережу свого бізнесу за межами Апеннін: у Франції мовив канал La Chinq, у ФРН – Telefunt, а в Іспанії – Telechinco. Так дон Сильвіо стає найбільшим телемагнатом Європи. Але крім того сімейство Берлусконі контролює через компанію Fininvest приватну корпорацію Mediaset, один із найбільших видавничих домів Mondadori та найбільшу фірму з продажу реклами Publitalia.
Проте національним героєм Італії Берлусконі зробило дуже вдале вкладення коштів у футбольний клуб «Мілан»: він придбав цей клуб у середині 1980-х років, коли той був у жалюгідному жебрацькому стані. Після тріумфальних виступів «Мілану» на футбольних чемпіонатах популярність самого Берлусконі злетіла до небувалих висот і відкрила шлях до політичної кар’єри. У момент політичної кризи в країні він створює партію «Вперед, Італія!» і з гаслом «“Мілан” переміг – і ви переможете!» йде на вибори і дійсно здобуває перемогу.
З того часу вся телевізійна імперія Сильвіо Берлусконі починає працювати на політичну кар’єру свого творця і власника, а політична кар’єра Берлусконі працює, у свою чергу, для прикриття телевізійної імперії. Коли ти, перебуваючи в Італії, вмикаєш телевізор, то доводиться дивуватися, наскільки часто Сильвіо Берлусконі з’являється на італійських телеекранах. Він буквально скрізь – щось розповідає, комусь щось доводить і дає численні телеінтерв’ю. Здавалося, що за кількістю щоденної появи на телеекранах та нав’язуванню його персони телеглядачам Сильвіо Берлусконі цілком був би спроможний позмагатися з «найдорожчим» Леонідом Іллічем Брежнєвим...
Показово, що представники італійської інтелігенції описують Сильвіо Берлусконі виключно в похмурих фарбах. Вони стверджують, що для того, щоби запустити свої ранні проекти по операціях із нерухомістю, він уклав угоду з мафією. За їхніми словами, Берлусконі пішов у політику лише після того, як його політичний покровитель утік в Туніс через загрозу тюремного ув’язнення, покинувши свій корумпований бізнес. А коли найняті ним журналісти виступають проти нього, він дуже часто ставить хрест на їхній кар’єрі.
Сьогодні головними важелями впливу Сильвіо Берлусконі на італійське суспільство стала його телевізійна імперія і футбольний клуб «Мілан». Коли 1994 року він балотувався на посаду прем’єр-міністра, футбол відігравав надзвичайно важливу роль у стратегії його передвиборної боротьби. У цьому контексті дуже цікавим є той факт, що лише за декілька місяців рекламна фірма Publitalia, котра належить Берлусконі, зуміла створити для нього політичну партію. Базу цієї партії склали кілька мільйонів уболівальників «Мілана». Фан-клуби перетворилися на партійні осередки. Назва партії була запозичена з футбольного слогану «Форца Італія!» («Вперед, Італія!»). У партійній літературі рядові члени називалися «Азур» («блакитні») – так само, як гравці національної збірної, котрі отримали це прізвисько за колір форми.
Берлусконі активно експлуатував на підвладних йому телеканалах тему футболу, оскільки «Мілан» в той час був на підйомі, з року в рік домагаючись дивовижних успіхів як у національному чемпіонаті, так і в Лізі чемпіонів. Його власник з усіх сил хотів закріпити у свідомості виборців Італії думку про те, що він – переможець, тимчасом як італійська економіка пробуксовує, а політики є суцільно корумпованими. «Ми зробимо Італію схожою на “Мілан”», – не втомлювався повторювати він. Тож популіст Сильвіо Берлусконі блискуче використав футбол у якості метафори суспільства. Його слова знаходили відгук у серцях представників нижнього середнього класу, з яких він мав намір сформувати (і сформував-таки) свою політичну базу. Пояснюючи, чому саме він повинен встати біля керма влади, Берлусконі казав виборцям: «Гра стає все більш небезпечною, і вона сконцентрована у двох штрафних зонах, в той час як середина поля залишається порожньою».
Знаменно, що кожний компонент у сьогоднішній імперії Сильвіо Берлусконі доповнює один одного. Так, без потужних власних телеканалів йому б ніколи не вдалося так розкрутити під свої політичні потреби футбольний клуб. А без суперпопулярності футбольного клубу «Мілан» Берлусконі ніколи б не вдалося прорватися у велику політику. Адже (повторю це ще раз) лише завдяки величезній популярності «Мілану» йому вдалося створити потужну праву партію, котра нараховує нині більше 400 тисяч членів. І створена ним у футболі система завжди забезпечує його інтереси. Так, заступник Берлусконі по «Мілану» Адріано Галльяні став президентом Італійської федерації футболу, отримавши при цьому широкі повноваження, котрі включають проведення переговорів про придбання прав на телевізійну трансляцію. І якщо б, наприклад, у Сполучених Штатах подібні крутійства навряд чи зійшли б йому з рук, але в Італії значне число виборців не бачить нічого ганебного у конфлікті його особистих інтересів із інтересами суспільними. Корупція в країні занадто поширена, щоб приклеювати її ярлик лише одній людині.
Згадаймо, що Франко, Муссоліні і багато інших диктаторів сучасності часто використовували спорт у своїй популістською політиці. Критики Берлусконі з табору лівих стверджують, що його схожість із цими тиранами аж ніяк не є випадковою, бо він – їхній прямий спадкоємець. Подібно до латиноамериканських каудільо, заявляють вони, Берлусконі загруз у корупції. Взявши на себе відповідальність за цілу країну, він продовжує керувати величезною телевізійною бізнес-імперією, яка процвітає завдяки щедрості держави та її небажанню займатися регулюванням економіки. Так, варто пригадати, що на тлі серйозних звинувачень у корупції в 2003 році Берлусконі провів закон, котрий гарантує йому імунітет від судового переслідування. Він домігся того, що викривлення бухгалтерської звітності, в чому звинувачували його компанію, перестало вважатися злочином.
Берлусконі, як і будь-який пов’язаний із телебаченням чоловік, ретельно стежить за своєю зовнішністю і завжди готовий зачарувати публіку. Берлусконі цілий рік підтримує засмагу і носить двобортні костюми, ідеально скроєні таким чином, щоби приховувати всі недоліки його наполеонівської фігури...
Утім, якщо говорити про «витівки» Сильвіо Берлусконі, то на відміну від італійських старих олігархів, котрі звикли діяти закулісно, він здійснює свої маніпуляції у всіх на виду. 2003 року, коли він змусив парламент прийняти закон, що забезпечує йому імунітет від судового переслідування, італійці мали можливість спостерігати за ходом цієї процедури по телевізору і читати про неї в газетах. Лише деякі з них вийшли тоді на вулиці з протестами.
Та, попри все, Сильвіо Берлусконі чужий в італійській політиці. Він прийшов у політику фактично з вулиці, він купив собі владу грошима й енергією, він до цього часу поводиться в уряді, як у раді директорів, і щиро не розуміє, чому його накази не виконуються негайно. Він увірвався в політику в 1994-му, коли політична система розпадалася на очах, партії, що правили півстоліття, зникали за тиждень, прокуратура перетворилася на майже самостійну гілку влади і саджала всіх підряд за корупцію, а політики і підприємці невесело жартували, що якщо ти ще не у в’язниці, значить, ти нічого не вартий. Альтернатива була проста: сісти в уряд або чекати, коли за тобою прийдуть, і сісти у в’язницю.
Ніде система часів «холодної війни» не розпадалася так нестримно і кардинально, як в Італії. У всіх попередніх італійських розкладах і пасьянсах – політичних, економічних, олігархічних – він просто відсутній, його імперія будувалася паралельно, і внуків магната не запрошували на дитячі свята в доброчесних міланських сім’ях. Берлусконі не із системи, яка 50 років перемелювала і сплітала сіттю інтриг, поступок і взаємної залежності християнських демократів і комуністів. У нього все своє – і телебачення, і гроші, і вірні працівники, і зв’язки. Він парвеню, і з цієї ж причини європейські газети дозволяють собі ставитися до нього як до диктатора бананової республіки.
Загалом же Берлусконі – наочний приклад того, як в інформаційну добу можна виявитися на вершині політичної влади, використовуючи свій контроль над вітчизняним телепростором. Але водночас – він і приклад того, що монополізація телебачення фактично в одних руках може стати імпульсом до монополізації істини навіть у країні з демократичними традиціями. Адже контроль над провідними італійськими засобами масової інформації надає Берлусконі несправедливі переваги на політичній арені Італії. І сьогодні, коли за спиною Берлусконі стоїть величезна телевізійна імперія, ні про яку чесну політичну конкуренцію в Італії взагалі не може йтися. А це може призвести до просто-таки катастрофічних наслідків для країни.
Источник: Телекритика
|
